Рейтинг
Порталус

Оперативно-розшукове супроводження кримінального провадження: сучасний стан та перспективи розвитку

Дата публикации: 15 мая 2014
Автор(ы): Сафронов Сергей Олегович
Публикатор: Сафронов Сергей Олегович
Рубрика: ТЕОРИЯ ПРАВА ТЕОРИЯ ПРАВА →
Источник: (c) http://portalus.ru
Номер публикации: №1400102065


Сафронов Сергей Олегович, (c)

Основной текст публикации

УДК 343.123.12                                                           Сафронов С. О.                                                                                       канд. юрид. наук, доцент, професор кафедри ОРД Харківського національного університету внутрішніх справ

ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВЕ СУПРОВОДЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

***

У статті констатуються окремі проблеми щодо здійснення оперативно-розшукової діяльності органами внутрішніх справ України на етапі кримінального провадження та вносяться пропозиції з приводу оптимізації оперативно-розшукового супроводження кримінального провадження.

***

В статье констатируются отдельные проблемы по осуществлению оперативно-розыскной деятельности органами внутренних дел Украины на этапе уголовного производства, вносятся предложения по оптимизации оперативно-розыскного сопровождения уголовного производства.

***

In the article is stated the problems of operаtional-investigative activity of Ukrainian police at the stage of criminal proceeding and is introduced propositions concerning optimization of police escorts and trial process.

Характерною рисою сучасного соціально-правового розвитку України є бурхлива динаміка імплементаційних процесів. Останнім часом в Україні відбулося багато змін у сфері законодавчого регулювання правоохоронної функції держави. У 2012 році набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) разом з яким були введені певні законодавчі новели в сферу роботи суб’єктів оперативно-розшукової діяльності. Досліджуючи суспільні відносини, що склалися після набуття чинності нового КПК та після введення певних змін в інші законодавчі акти, були виявлені фактори, які не сприятимуть покращенню стану здійснення оперативно-розшукової діяльності на етапі кримінального провадження. Емпіричною базою цієї статті стали матеріали опитування 50 слідчих ОВС України та 50 осіб, які обіймають посади оперуповноважених у різних службах оперативних підрозділів ОВС України.

Методологічною основою статті стали праці вчених, які раніше досліджувати проблемні питання оперативно-розшукового супроводження кримінального судочинства, зокрема роботи Меживого В. П. [1], Павлика П. М. [2], Погорецького М. А. [3], Рудіка В. М. [4], Халілева Р. А. [5] та інших авторів.

Слід відзначити, що властивою рисою існуючих публікацій, які присвячувались проблемним питанням оперативно-розшукового супроводження кримінального провадження, є неврахування норм чинного законодавства, переважна більшість змін якого відбулася наприкінці 2012 року. Саме це визначило мету статті – висвітлення сучасних недоліків щодо організації оперативно-розшукового супроводження кримінального провадження та формулювання пропозицій з приводу покращення цього окремого напряму оперативно-розшукової діяльності.

Завдяки проведеним дослідженням було встановлено, що на початку 2013 року в оперативних підрозділах ОВС склалася обстановка нерозуміння змісту та обсягу оперативно-розшукового супроводження кримінального провадження, його мети та завдань. Відсутність офіційних тлумачень правових норм нового КПК, Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», а також  недостатність практичних напрацювань з питань оперативного супроводження кримінального провадження за нормами нового законодавства унеможливило своєчасну підготовку науково-теоретичної бази інституту оперативного супроводження кримінального провадження. Перш за все, працівники оперативних підрозділів виявилися непідготовленими до здійснення оперативного супроводження кримінального провадження з суто методологічної точки зору. Негативний вплив на стан оперативного супроводження відіграв відтік у 2012 р. з оперативних підрозділів ОВС досвідчених кадрів, які не побажали бути «помічником слідчого», оскільки окремим Законом [6] був усунутий обов’язок оперативних підрозділів розкривати злочин, а на оперативні підрозділи було покладено функцію виконання доручень слідчого та прокурора про проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій (див. ст. 41 КПК, ч. 4 ст. 7 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). На практиці почастішали випадки, коли слідчі розслідують злочини «не виходячи з кабінету», шляхом надання оперуповноваженим доручень на проведення слідчих дій. Безумовно, така другорядна роль у процесі боротьби зі злочинністю не влаштовувала найбільш кваліфікованих оперуповноважених. У результаті первинні ланки оперативних підрозділів ОВС втратили інтелектуально-кадровий потенціал, знаючих фахівців оперативно-розшукової роботи у напрямі супроводження кримінального провадження. Крім цього, виконання доручень щодо проведення гласних слідчих дій розшифровує оперуповноваженого, ускладнює вжиття заходів конспірації, які є суттєвими засадами оперативної роботи.

Особливої уваги заслуговує ч. 2 ст. 41 КПК, у якій зазначається, що оперативні підрозділи не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями про їх проведення до слідчого судді чи прокурора. Саме ця правова норма у певному обсязі дестабілізувала інститут оперативно-розшукового супроводження кримінального провадження, внесла нерозуміння з боку практичних працівників оперативних підрозділів ОВС з приводу їхніх завдань у кримінальному провадженні. На практиці часто виникають питання: «Яким способом слід діяти працівникам оперативних підрозділів, якщо здійснення процесуальних дій заборонено законодавством? Чи можливо здійснювати непроцесуальні дії, і чи будуть вони правомірними?». На жаль, у КПК України не існує нормативного тлумачення поняття «процесуальні дії»[1]. По суті, ч. 2 ст. 41 КПК  звузила сенс статті 10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», у якій зазначається, що матеріали ОРД можуть використовуватися: 1) як докази у кримінальному провадженні; 2) для розслідування злочинів; 3) для забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства тощо. Непричетність оперативних підрозділів до процесу доказування (згідно зі ст. 92 КПК оперативний підрозділ та орган дізнання не є суб’єктом доказування у кримінальному провадженні) штучно створила умови для байдужості працівників оперативних підрозділів щодо якості збору доказів, щодо остаточних результатів кримінального провадження. Оперуповноважені майже втратили мотивацію до оперативного забезпечення кримінального провадження. Як наслідок, на практиці спостерігається тенденція, коли з часу початку кримінального провадження здійснення оперативно-розшукової діяльності припиняється, а оперуповноважені лише очікують доручень слідчого або прокурора на проведення слідчих (розшукових) дій або негласних слідчих (розшукових) дій. У складну ситуацію потрапляють слідчі та прокурори у разі, коли розпочато кримінальне провадження за фактом вчинення злочину невстановленою особою. Оскільки ані слідчий, ані прокурор не мають права давати доручення на проведення ОРД або певних оперативно-розшукових заходів з приводу встановлення особи, яка скоїла злочин, чи з метою встановлення свідків злочину процес розслідування суттєво гальмується, нерозкриті злочини переходять у категорію минулих років з перспективою остаточної втрати доказів. Які доручення може давати слідчий оперативним підрозділам у разі інформаційної недостатності, коли невідома особа, яка вчинила злочин, та немає свідків злочину? Очевидним є те, що усі слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії здійснюються відносно відомої особи, у визначеному місці, спрямовані на фіксацію доказів, а не на отримання інформації оперативної обізнаності про особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, або про наявність свідків кримінальної події. У той же час оперативні підрозділи не мають права здійснювати процесуальні дії і навіть клопотати про їх проведення (див. ч. 2 ст. 41 КПК).

На стан боротьби зі злочинністю негативно впливають законотворчі новели, які були внесені в ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Згідно з цією статтею підставою для проведення ОРД є інформація про факт готування до злочину, тобто вчинення дій, передбачених ст. 14 КК. З цього виходить, що за фактом вже вчиненого злочину (зокрема закінченого готування або замаху на злочин) оперативно-розшукова діяльність взагалі не може проводитись, оскільки для цього немає правових підстав. Відповідно оперативні підрозділи ОВС не можуть скористатися своїми правами, передбаченими ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», не мають права завести оперативно-розшукову справу, бо вона заводиться лише у випадку наявності підстав для проведення ОРД (див. ч. 1 ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»). Зрозуміло, все це вкрай не сприяє процесу розслідування, а в ОВС України штучно усувається мотивація єдності службових прагнень між оперативними підрозділами та слідчими.

До речі, в Україні більшість злочинів (85 %) вчиняється умисно, що свідчить про високий ступінь ймовірного існування у суб’єктів злочину злочинного наміру, який є одним з елементів у процесі формування умислу. Результати опитування працівників оперативних підрозділів ОВС свідчать про те, що на етапі кримінального провадження найчастіше завдяки саме оперативним методам виявляються неправомірні наміри особи протидіяти органам розслідування або суду. Очевидним є й те, що фіксація факту наявності злочинного наміру шляхом проведення оперативно-розшукових заходів була б вагомим доказом у доведенні суб’єктивної сторони злочину, давала б привід для здійснення оперативно-розшукової профілактики та попередження. Проте факт виявлення злочинного наміру чомусь не є підставою для здійснення ОРД, хоча попередження злочинів є обов’язком оперативних підрозділів (див. ст. 7 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Суб’єктів ОРД ОВС України фактично позбавляє перспектив оперативної роботи положення ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», у якій зазначено: «…у разі виявлення ознак злочину оперативний підрозділ зобов’язаний  невідкладно направити зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України до відповідного органу досудового розслідування…». З появою цього нормативного припису оперативні підрозділи, з метою послаблення службового навантаження, почали фіксувати лише ознаки незакінчених злочинів (готування або замаху) і передавати матеріали до органу досудового розслідування, а з часу початку кримінального провадження припиняти ОРД та виконання будь-яких процесуальних дій – на вимогу п. 3.2.13 наказу МВС України від 17.12.2012 № 07 та ч. 2 ст. 41 КПК. На перший погляд здається, що ці дії є заходом попередження злочину, оскільки оперативний підрозділ не допускає вчинення закінченого злочину. Але насправді спостерігається зовсім інший негативний та соціально-небезпечний чинник. Використовуючи фрагментарність фіксації, яку здійснили оперативні підрозділи відносно діяльності фігурантів оперативної розробки та через зосередженість фіксуючих дій лише на зборі доказів щодо окремих ознак готування до злочину або замаху на злочин, підозрювані особи заявляють про наявність добровільної відмови від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК), і це дає їм можливість уникнути кримінальної відповідальності. Наявність часового періоду між зафіксованими оперативними службами діями особи щодо окремих ознак готування до злочину або незавершеного замаху на злочин та початком слідчих дій стосовно підозрюваного дозволяє висувати злочинцям такі виправдувальні версії. Оскільки факт того, що готування або замах на злочин фігурантами оперативної розробки був остаточно завершеним не фіксується, довести те, що особа припинила готування або замах не за власної волі вкрай важко.

Окрім цього, суперечність окремих правових норм КПК робить невизначеним функціональний статус оперативних підрозділів у кримінальному провадженні. Так, за логікою, відповідно до параграфа 2 глави 3 КПК оперативний підрозділ є стороною обвинувачення. Водночас згідно з п. 19 та 25 ч. 1 ст. 3 КПК оперативний підрозділ не є стороною кримінального провадження навіть з боку обвинувачення, і взагалі не є учасником кримінального провадження. З цього виходить, що оперативний підрозділ у кримінальному провадженні займає місце органу, який лише збирає докази за дорученнями слідчого або прокурора шляхом проведення гласних та негласних слідчих дій. Така другорядна роль «технічного персоналу» фактично призвела до втрати суб’єктами ОРД оперативної ініціативи, послабила мотивацію здійснення ОРД під час кримінального провадження.

Вирішення вищевказаних проблем вбачається у двох напрямах: законодавчому та науково-методологічному.

На законодавчому рівні слід внести певні зміни в КПК та Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність». Метою цих змін повинно бути прагнення посилити роль та статус оперативних підрозділів у кримінальному провадженні, зміцнити мотивацію оперуповноважених щодо якості забезпечення інтересів кримінального судочинства.  З цього приводу пропонується:

1)        наділити оперативні підрозділи функцією розкриття злочинів, тобто встановлення особи, яка скоїла злочин, шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності та інших процесуальних дій у разі, коли кримінальне провадження здійснюється за фактом вчинення кримінального правопорушення і невідома особа, яка його вчинила; 2)        покласти на оперативні підрозділи обов’язок виконувати доручення слідчого або прокурора лише про проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Зобов’язати слідчого самостійно проводити слідчі (розшукові) дії. Надати слідчому право залучати працівників оперативних підрозділів до участі у проведенні слідчих (розшукових) дій лише з метою виконання ними завдань оперативно-розшукової діяльності або обов’язків оперативних підрозділів;

3)        дозволити оперативним підрозділам під час кримінального провадження звертатися до слідчого судді або прокурора з клопотаннями про проведення оперативно-розшукових заходів або негласних слідчих (розшукових) дій;

4)        визнати оперативні підрозділи суб’єктами доказування у кримінальному провадженні;

5)        надати слідчому та прокурору право під час кримінального провадження давати оперативним підрозділам доручення про здійснення оперативно-розшукової діяльності з метою встановлення особи, яка вчинила злочин, невідомих співучасників злочину, свідків або потерпілого;

6)        розширити перелік підстав для проведення ОРД і визнати у якості такої підстави – інформацію про наявність наміру особи вчинити злочин;

7)        надати право оперативним підрозділам у разі виявлення ознак незакінченого злочину проводити оперативно-розшукові заходи до моменту фіксації даних, які можуть свідчити про факт виконання особою усіх дій, які вона вважала необхідними для здійснення готування до злочину або для доведення злочину до кінця – за умови вжиття заходів, які унеможливлюють вчинення цією особою закінченого злочину;

8)        визначити, що оперативні підрозділи є учасниками кримінального провадження з боку сторони обвинувачення.

На науково-методологічному рівні увагу слід зосередити перш за все на визначенні обсягу та змісту оперативно-розшукового супроводження кримінального провадження. При вирішенні цього питання слід враховувати, що забезпечення інтересів кримінального судочинства є метою виконання завдань ОРД (див. ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»). Інтереси кримінального судочинства визначаються завданням кримінального провадження, яке зазначено у ст. 2 КПК. Виходячи зі змісту цієї статті можливо зробити висновок, що інтереси кримінального провадження стосуються декількох етапів діяльності правоохоронців. Перший етап діяльності відбувається до моменту вчинення злочину. Наприклад, у ст. 2 КПК зазначено, що завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень. Другий етап діяльності в аспекті забезпечення інтересів кримінального провадження відбувається вже після початку кримінального провадження. Згідно зі ст. 2 КПК до таких видів діяльності відноситься: 1) охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження; 2) забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування; 3) притягнення до відповідальності кожного, хто вчинив кримінальне правопорушення. Очевидно, що оперативно-розшукове супроводження кримінального провадження може здійснюватися з початку кримінального провадження, тобто з моменту внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ст. 214 КПК) і, безумовно, в обсязі компетенції оперативних підрозділів. Компетенція оперативних підрозділів визначається колом їх завдань, прав та обов’язків, і у кримінальному провадженні вона не повинна обмежуватися лише фактом злочину, який розслідується. Практика свідчить, що кримінальне провадження може бути детермінантом для вчинення цілої низки інших злочинів, найбільш типовими з яких є: 1) злочини проти правосуддя (ст. ст. 373, 376, 377, 379, 384, 386, 396, 397, 398 КК); 2) злочини проти авторитету органів державної влади (ст. ст. 342, 343, 345, 348 КК); 3) злочини у сфері службової діяльності (ст. ст. 368, 369 КК). Тому предметом оперативно-розшукового супроводження кримінального провадження повинна бути постзлочинна діяльність суб’єкта злочину, потерпілого, свідків, інших учасників кримінального провадження.

Обсяг та зміст оперативного супроводження кримінального провадження повинен бути спрямований на виконання завдань та обов’язків оперативних підрозділів щодо: 1) виявлення наміру особи вчинити злочин, який може перешкоджати виконанню завдань кримінального провадження та вжиття заходів, які будуть усувати ці наміри та попереджати ці злочини; 2) пошуку і фіксації фактичних даних про злочини, які готуються особою і вчинення яких буде перешкоджати виконанню завдань кримінального провадження та вжиття заходів щодо припинення цих злочинів; 3) виявлення латентних злочинів, скоєння яких суперечить інтересам кримінального провадження; 4) викриття причин та умов, які сприяють вчиненню злочинів, що перешкоджають забезпеченню інтересів кримінального провадження; 5) здійснення взаємодії зі слідчим, прокурором, судом та іншими правоохоронними органами, зокрема виконання доручень щодо проведення гласних та негласних слідчих (розшукових) дій, вжиття заходів, спрямованих на отримання доказів за існуючим кримінальним провадженням; 6) отримання інформації в інтересах безпеки учасників кримінального провадження, працівників суду та правоохоронних органів, інших громадян; 7) супроводження заходів, які забезпечують безпеку працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які надають допомогу та сприяють ОРД, осіб, які є учасниками кримінального провадження, членів їх сімей та близьких родичів цих осіб.

Виходячи з розуміння спрямованості дій оперативних підрозділів на етапі кримінального провадження, а також враховуючи їх компетенцію, можливо сформувати поняття оперативно-розшукового супроводження кримінального провадження. До речі, більш доцільнім буде використовувати термін «супроводження» аніж «забезпечення» кримінального провадження. За смисловим навантаженням словосполучення «оперативно-розшукове забезпечення» кримінального провадження в більшій мірі стосується питань взаємодії оперативних підрозділів з органами досудового розслідування. У своєму розумінні слово «забезпечення» передбачає створення умов, які будуть сприяти іншим сторонам кримінального провадження виконувати власні функції. Але на суб’єктів ОРД покладається більш широке коло завдань – діяти в інтересах кримінального судочинства, здійснюючи пошук і фіксацію фактичних даних про протиправні діяння, відповідальність за які передбачена КК (див. ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»). Поняття «інтересів кримінального судочинства» є більш широким, аніж поняття «забезпечення кримінального провадження», оскільки передбачає у своєму змісті збереження стану режиму законності під час кримінального провадження з боку всіх суб’єктів суспільних відносин. Право оперативних підрозділів діяти у межах ініціативного пошуку навіть на етапі кримінального провадження робить суб’єктів ОРД процесуально самостійними та автономними сторонами правових відносин. Специфіка завдань та обов’язків оперативних підрозділів виходить за коло матеріалів певного кримінального провадження і за своїм змістом може не стосуватися його, а відноситись до іншого правопорушення. Саме тому більш доцільним буде використання словосполучення «супроводження кримінального провадження».

Оперативно-розшукове супроводження кримінального провадження пропонується розглядати як окремий напрям ОРД, який здійснюється на етапі кримінального провадження в обсязі взаємодії зі слідчим, прокурором, судом, а також за власною ініціативою оперативних підрозділів шляхом проведення гласних та негласних заходів, інших процесуальних та непроцесуальних дій, які спрямовані на отримання та фіксацію інформації доказового та недоказового (без ознак допустимості доказів) характеру, з метою забезпечення інтересів (завдань) кримінального провадження.

Перспективність подальшого розвитку інституту оперативно-розшукового супроводження кримінального провадження вбачається в розробці теоретико-методологічних засад його прикладного використання. Впровадження в діяльність оперативних підрозділів ОВС України способів та тактичних прийомів, завдяки яким можливо забезпечити інтереси кримінального провадження, створить передумови для більш ефективного виконання суб’єктами оперативно-розшукової діяльності своїх завдань та правоохоронних функцій.

Список літератури:

1.       Меживой В.П. Оперативно-розшукове супроводження розслідування кримінальних справ: поняття, сутність та правова основа / В. П. Меживой // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ : Проблеми оперативно-розшукового супроводження кримінального судочинства в Україні. – 2008. – Спеціальний випуск № 1. Ч. 1. – С. 120 – 130.

2.       Павлик П. М. Оперативно-розшукове забезпечення розслідування злочинів у досудових стадіях кримінального процесу: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 21.07.04 «Оперативно-розшукова діяльність» / П. М. Павлик. – К., 1998. – 19 с.

3.       Погорецький М. А. Оперативно-розшукове супроводження кримінального провадження : проблемні питання / М. А. Погорецький, Г. С. Берест // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Вип. № 945. – 2011. – С. 256 – 260.

4.       Рудік В. М. Оперативно-розшукове забезпечення кримінального судочинства у справах про корисливо-насильницькі злочини / В. М. Рудік // Науковий вісник Юридичної академії. – 2004. - № 2. – С. 324 – 331.

5.       Халілев Р. А. Організаційні та тактичні проблеми оперативно-розшукового супроводження справ за фактами вчинення злочинів на ґрунті етно-конфесійних суперечностей / Р. А. Халілев // Форум права. – 2013. – № 1. – С. 1092 – 1097.

6.      Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Електрон. дані, 2012. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=2135-12, вільний. – Заголов. з екрану. – укр. мова.

© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2014 © Сафронов С.О., 2014


[1] Виходячи зі змісту ст. ст. 103 – 109 КПК процесуальними діями можливо вважати дії, які фіксуються у протоколі, на іншому носії інформації або у журналі судового засідання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Опубликовано на Порталусе 15 мая 2014 года

Новинки на Порталусе:

Сегодня в трендах top-5


Ваше мнение?


КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА (нажмите для поиска): супроводження кримінального провадження



Искали что-то другое? Поиск по Порталусу:


О Порталусе Рейтинг Каталог Авторам Реклама