Аксіологія — слово для нас маловідоме, тож цікаво було б дізнатися, як енциклопедія трактує це поняття.
— Аксіологія — філософське вчення про цінності, яке з різних причин у вітчизняній філософії залишається terra incognita. Воно не освоєне суспільною та індивідуальною свідомістю не лише молодого, а й старших поколінь нашого народу. Хочу звернути вашу увагу на те, що суть монографії полягає не тільки в тому, аби поновити статус аксіології в українській філософії, хоча, безумовно, це необхідно зробити. Ця галузь знань була занедбана, табуйована — оскільки вона вважалася буржуазним вченням, то навіть у філософських словниках 70—80-х років про неї не згадували. Але це загальноєвропейська, загальнокультурна назва, яка має давню історію, тож і ми не повинні від неї відмовлятися.
Виходить, аксіологія постраждала так само, як свого часу генетика, яку, на щастя, згодом вдалося реабілітувати.
Настав час підняти філософську культуру нашого сучасного суспільства до рівня розробок світової філософії, з тим, щоб полегшити перехід до родини цивілізованих, демократичних європейських держав. І не тільки тому, що суспільство втратило ціннісні орієнтири, а головним чином для того, аби показати на конкретних прикладах її зв’язок із актуальними проблемами медицини і станом організації охорони здоров’я країни. Бо якщо ми цього не робитимемо, на нас чекає катастрофа. Зростання захворювань, нові віруси й епідемії разом із екологічними проблемами призведуть до того, що люди справді змушені будуть шукати місця для себе на Марсі або ще десь у світах, оскільки Земля стане непридатною для життя. Я хочу привернути увагу до того, що в медицині багато проблем і понять, які мають важливе аксіологічне навантаження. Необхідно, щоб це зрозуміли не тільки лікарі. Кожна людина, кожен громадянин повинен усвідомлювати — медицина не врятує, якщо ти сам не дбатимеш про своє здоров’я, якщо не будеш свідомо ставитися до тих умов, у яких перебуваєш, до тих планів, які плекаєш.

Ціннісний конструкт міжкультурної комунікації
Ю.Ж. ШАЙГОРОДСЬКИЙ,
канд. психол. наук

Теорія цінностей – узагальнена назва “мережі” проблем, загальних для так званих оцінюючих наук – етики, естетики, психології, політології, антропології, соціології, етнології. Спеціалізація усе більше й більше розділяє ці науки, ізолюючи одну від іншої, а аксіологія (грец. axios – цінність і logos – вчення) діє у зворотному напрямку, окреслюючи проблеми, загальні для них.
Розмаїтість підходів до вивчення аксіосфери породжує велику кількість критеріїв для класифікації і систематизації цінностей. Існують різні точки зору щодо їх природи і розуміння. Зокрема, цінність розглядається:
• як предмет, що має певну користь і здатний задовольнити ту чи іншу потребу людини;
• як ідеал, до якого прагне людина;
• як норма, якої необхідно дотримуватися;
• як значущість чого-небудь для особистості або соціальної групи.
Є ще одна ознака цінностей, що надає їм особливого значення. Цінності – своєрідний культурний “код”. Його специфічність обумовлена тим, що кожна культура породжує свою, лише їй притаманну ціннісну систему. Цей своєрідний “код” забезпечує процес культурної ідентифікації особистості, народу, нації, розвитку національної свідомості. Ціннісна “система ідентифікації” зберігає націю як носія унікального, самобутнього, лише їй притаманного. Національно-культурна специфіка ціннісної системи значною мірою обумовлює і особливості національної психології. Ієрархія національних цінностей вибудовувалась віками, обумовлювалася всією історією нації і коригувалась нею через зміну ціннісних норм і настанов у залежності від часу, конкретної епохи розвитку. Очевидно, саме “культурний код” лежить в основі твердження про те, що шлях цивілізації є не одно-, а багаторядним.
Сучасна аксіологія виходить з того, що цінність – це поняття, що вказує на суспільне або особистісне значення (значимість) явищ, фактів, подій. Саме тому, аналізуючи його, традиційно застосовують критерій об’єктивності. У результаті цінності розділяються на об’єктивні та суб’єктивні. Причому у більшості наукових підходів об’єктивні, матеріальні цінності трактуються як “первинні”, базисні. Внаслідок цього, духовні, суб’єктивні, внутрішні цінності особистості вважаються вторинними, похідними від матеріальних, об’єктивних. Такий підхід нерідко призводив до нівелювання багатьох важливих аспектів у дослідженні цінностей, таких, як воля, емоції, переживання, віра, почуття, ідеали та ін.
Очевидно, що будь-яка класифікація цінностей є умовною, адже класи формуються за певними ознаками, а в такій складній сфері, якою є ціннісна, виявити “сталі” ознаки досить важко. Це стосується і класифікації за критерієм об’єктивності. Дійсно: чи існують “об’єктивні” цінності насправді, якщо люди з часом змінюють свої ціннісні уявлення на протилежні? Особливо гостро це питання постає у періоди глобальної переоцінки цінностей, коли виникає сумнів у значущості колишніх цінностей. Зауважимо, на пострадянському просторі ця переоцінка охопила навіть саму методологію аксіологічних досліджень. Численні спроби класифікації та структуризації світу цінностей не будуть нічого варті, якщо призводитимуть до абсолютизації того чи іншого аспекту ціннісної сфери (наприклад, об’єктивних або суб’єктивних цінностей). Бо, зрештою, “цінності не є дійсністю ні фізичною, ні психічною. Сутність їх полягає в значущості, а не в їх фактичності”. Разом з тим, для вивчення будь-якого феномена, предмета чи явища застосування методу аналізу його складових є безперечним.
На процес формування цінностей впливають усі значимі чинники людського існування – біологічні, соціальні, психічні тощо. Їх індивідуальне поєднання обумовлює особистісну структуру цінностей, яка, проте, “вибудовується” на загальнолюдських цінностях. Загальнолюдські цінності стають особистісними, якщо вони – частина внутрішнього світу особистості і, в результаті засвоєння, набули особистісного смислу.
Отже, ще одним критерієм класифікації цінностей може виступати тріада “загальнолюдські цінності – суспільні цінності – особистісні цінності”, яка є результатом історичного розвитку і свідчить про тенденцію до виокремлення та вияву сутнісних цінностей людини. “Навіть у біологічній і напівбіологічній сфері, яка керується насолодою та болем, уже існує самообмеження почуттям реальності або розрахунком – для подальшої поведінки. Соціальна ж людина починається з сублімації, з того, що безпосередні рушії – задоволення-незадоволення – витісняються інтересами та цінностями”.
Пріоритет загальнолюдських цінностей над іншими – індивідуальними та колективними (суспільними, національними) – не просто декларація. Це, скоріше, аксіологічний імператив, який усвідомлюється сьогодні різними напрямами наукової думки. Це також – вимога часу, без задоволення котрої людство може припинити своє існування.
Безперечно, взаємозв’язок загальнолюдських, суспільних та особистісних цінностей не є однозначним. Чимало дискусій виникає з приводу понять “справжня цінність” та “псевдоцінність” або “уявна цінність”, а також щодо природи власне загальнолюдських цінностей.
Незважаючи на проблематичність зазначеного підходу, тріада “загальнолюдські – суспільні – особистісні цінності” заслуговує на особливу увагу. Завдяки їй стає можливим вивчення культурологічних коренів цінностей. Це, в свою чергу, дозволяє зробити істотний крок до цілісного бачення аксіосфери, на відміну від об’єктивно-суб’єктивного підходу.
Цінності формуються на основі суспільної практики, індивідуальної діяльності людини в рамках певних конкретно-історичних суспільних відносин, форм комунікації і мають соціальний характер. Суспільні відносини – це та площина, де здебільшого збігаються цінності особистості та суспільства. Отже, можна говорити про політичні, правові, естетичні, моральні, релігійні цінності, які є відбитком відповідних відносин, що склалися у суспільстві.
Як зазначалося, суспільний підхід у вивченні різних явищ, у тому числі і цінностей, довгий час був домінуючим. Для нашого дослідження більш доцільним є використання особистісного підходу до розуміння цінностей без будь-якої спроби його абсолютизації. Це означає, що, будучи соціальними за своєю природою, цінності втілюються в структуру особистості, де відбувається їх трансформація.
Особистісний підхід дозволяє виділити два ціннісних рівні в структурі особистості – зовнішній і внутрішній. На зовнішньому рівні знаходяться суспільні і культурні (наголосимо) норми, які супроводжують особистість з дня її народження. Людина входить у світ готових, усталених норм, що, значною мірою, визначають критерії оцінок і поведінки. Норма виступає своєрідною соціальною характеристикою поведінки особистості. Цінності тісно пов’язані з нормами. Найчастіше вони навіть ототожнюються (коли мова йде про соціальні норми). Але норма є раціональним і формалізованим регулятором поведінки людей, який вони одержують ззовні – з традицій, морального кодексу, релігійних настанов, мовних правил, етикету поведінки, юридичного закону тощо. Люди мусять підкорятися такій нормі, навіть якщо не розуміють її смислу, доцільності, відповідності власним інтересам. Цінність, навпаки, – це внутрішній, емоційно сприйнятий і засвоєний особистістю орієнтир поведінки. Саме тому цінність виступає як власна духовна інтенція, а не надособистісний, відчужений регулятор поведінки. Коли М. Лютер промовив своє знамените: “На тому стою, і не можу інакше!” – він чітко висловив принцип своєї ціннісної свідомості, так само як Л.Толстой у своєму: “Не можу мовчати!” Дотримування ж норм поведінки (від юридичних до релігійно-обрядових) випливає не з внутрішнього імперативу, а з усвідомлення того, що “так заведено”, “так потрібно”, “так поводилися батьки і діди”, “таким є правило”.
Без сумніву, ми стикаємося з однаково необхідними регуляторами поведінки – зовнішнім (норми) і внутрішнім (цінності), які доповнюють одні одних. Чи стає норма цінністю особистості, залежить не тільки від неї самої, але й насамперед від типу культури, в якій функціонують зазначені норми і цінності.
У культурах традиційного типу писані норми (тексти біблійних заповідей або сформульовані пророком правила поведінки мусульманина, законодавство) або неписані (передані з покоління в покоління у вигляді усної традиції) керують поведінкою як окремих індивідів, так і сукупних суб’єктів – статевих і вікових груп, станових, професійних, конфесійних. Відбувається це незалежно від того, чи є такі норми цінностями даного суб’єкта, чи він сприймає їх як зовнішню силу, якій він мусить підкоритися.
Історичний перехід від традиційної культури до культури інноваційної, особистісно-креативної, різко змінив співвідношення ціннісного і нормативного механізмів регуляції поведінки – від домінування нормативного до переваги ціннісного. Внутрішній ціннісний рівень або внутрішні цінності – це цінності, які певним чином пройшли крізь свідомість особистості і стали її власними цінностями. Це цінності, які, в першу чергу, стосуються проблем сенсу життя та сутності особистісної активності.
Загальна закономірність усвідомлення кожною людиною сенсу свого буття полягає в тому, що її ціннісне витлумачення вважається або утвердженням знайденого способу існування, або втіленням мрії про бажане, але поки що недоступне буття. У той же час проглядається тенденція до наростання “планетарної єдності”, до пошуку “вічних цінностей”, породжуваних “загальнолюдськими інтересами” і “загальнолюдськими ідеалами”. Ця теза набуває особливого значення, якщо під загальнолюдськими цінностями розуміти “цінність життя”, яка, “щоб бути справжньою цінністю, має бути вільною”, що робить другою загальнолюдською цінністю саму свободу, третьою цінністю такого масштабу є людська “гідність”, а четвертою – “справедливість”. Проте цілком очевидно, що весь цей набір цінностей є специфічним для сучасного етапу історії європейської культури, – він був невідомий, наприклад, культурі російського середньовіччя і цілком далекий від сучасної мусульманської культури.
Необхідно визнати, що культурна, духовна, а відтак і ціннісна єдність людства є тільки можливістю, а не дійсністю. Її не було протягом усієї минулої історії, не існує й сьогодні. Зрештою, багато наших сучасників вважають реалізацію цієї можливості черговою утопією. Щоправда, зараз, як нам здається, починають складатися передумови для перетворення “людства у собі” у “людство для себе”, яке керується єдиними загальнолюдськими цінностями. Зрозуміло, ніхто не може гарантувати, що це перетворення здійсниться. У соціокультурній сфері майбутнє може бути тільки предметом віри, але не знання, проте віра ця не безпідставна – вона ґрунтується на усвідомленні того, що альтернативою варіанту нелінійного розвитку людства може бути в ХХІ сторіччі тільки самознищення людства.
Як зазначалося вище, людина з моменту свого народження перебуває під впливом “культурного коду”, її свідомість формується у світі пануючих і детермінованих культурою норм, в які трансформовано накопичений національний досвід і досвід усього людства. Людина, як суб’єкт культури, у своїх думках, переживаннях, діях орієнтується на усталені норми і духовні цінності культури, до якої належить.
У процесі засвоєння культурного досвіду людина знову відкриває цінності власне для себе. Якщо ж цього не відбувається, то культурні цінності залишаються незатребуваними, “мертвими”. Можливо, саме тому В. Франкл звернув увагу на одну із найсерйозніших проблем нашої епохи – на проблему екзистенціального вакууму3 . Руйнуються старі цінності і традиції, людина втрачає свої культурні корені, і як результат – утрата сенсу життя. Зрештою, на сьогоднішній день, проблема засвоєння загальнолюдських цінностей в індивідуальній свідомості – одна з фундаментальних проблем людського буття.
Різноманітні соціокультурні типи суспільства мають специфічні цінності, які є важливим чинником визначення ціннісних орієнтацій і поведінки особистості, а також засобом її соціалізації.
У ході дослідження двох найзначніших в історії людства ціннісних парадигм – Сходу і Заходу – ми бачимо, що кожна з них відбиває цінності, пов’язані зі специфікою способу життя відповідного суспільства. Так, для східної традиції характерним є ствердження єдності суспільства і людини, домінування таких норм і правил поведінки особистості, як справедливість, гуманність, щирість, людяність, повага до батьків і старших. Особливе місце в процесі соціалізації особистості належить тут родині та релігійним нормам. Власне кажучи, саме суспільство розглядається як велика сім’я одновірців. Головна спрямованість виховання і соціалізації особистості – не на зміну світу, а на зміну себе, на самовдосконалення в рамках запропонованих парадигм.
Для західної ж традиції характерним є протиставлення особистості і суспільства, пріоритет індивідуальних цінностей над суспільними. Відповідно до цього соціалізація особистості пов’язується тут, насамперед, із зміною соціального середовища і світу. Порівняльний аналіз цінностей західної і східної культур на сучасному етапі показує, що в західному типі культури первинними є такі цінності, як індивідуальність, гроші, ефективність, першість, агресивність, повага до молоді, рівність жінок і чоловіків у суспільстві. У східній культурі переважають колективна відповідальність, скромність, повага до старших, патріотизм, материнство, авторитаризм.
Проблема “Схід – Захід” має у своїй духовній основі різні ціннісні домінанти: Схід зберігає систему цінностей традиційної культури з її міфологічними витоками, а Захід утверджує свободу особистості як верховну цінність, якій підпорядковані всі інші. Вона дає життя ідеї політичної свободи, принципам “свободи творчості” як головній художній цінності і “індивідуального смаку” як головній естетичній цінності.
У дослідженні американських соціологів “Основи міжкультурної комунікації”5 узагальнені основні розбіжності цінностей різних регіональних культур. Вчені визнали за необхідне розділити цінності в залежності від їхньої важливості для культури на первинні, вторинні і третинні, при цьому кожна може виступати як позитивна чи негативна цінність.
Аналіз наведених даних свідчить про наявність суттєвих розбіжностей у ціннісних структурах різних культур. Підґрунтям, очевидно, є домінування у ціннісній структурі об’єктивних (у культурах Заходу і Сходу) і суб’єктивних (мусульманські, африканські культури, чорні культури Америки) розбіжностей.
Детерміновані великою кількістю факторів: економічних, політичних, релігійних, цінності становлять своєрідний фонд загальнонаціональної, загальнокультурної мотивації. В контексті зазначеного виникають проблеми національного темпераменту та національних почуттів. Адже, незважаючи на наявність у кожного народу всіх типів темпераменту (як індивідуальних динамічних особливостей психічних процесів і станів), динаміка вияву їх психічної діяльності здійснюється за історично закріпленими у свідомості народу канонами, етнічними нормами. В основі ж національного (етнічного) почуття лежить емоційна сторона усвідомлення своєї етнічної, культурної належності.
Тріумф ідей лібералізму в англо-американському регіоні і країнах Західної Європи поступово призводить до того, що людину починають розглядати і вивчати як цінність для суспільства і для самої себе. Разом з тим, зауважимо, що до “планетарного” тріумфу ліберальних ідей поки що далеко. Усвідомлення цього, безумовно, існує в наукових колах. Виникає інша проблема, що лежить в практичній площині, – проблема врахування культурних і етнічних особливостей в міжкультурній комунікації.
Стрімкий розвиток науки і сучасних технологій, визнання світового лідера у цій галузі життєдіяльності призвело, на наш погляд, до певних ускладнень в міжкультурній комунікації. Підґрунтям може бути певна перевага підходу “вони в наших очах” над іншим – “ми в їх очах”.
Сучасні тенденції глобалізації багатьох сфер життєдіяльності в практичному плані вимагають врахування означених вище особливостей і, в свою чергу, породжують проблему прийняття політичних рішень. Ця проблема виключно важлива тому, що від прийняття тих чи інших рішень залежать зміст, якість життя, а в умовах глобалізаційних тенденцій – і саме існування цивілізації.
Історія суспільного розвитку свідчить, що до ціннісної проблематики частіше всього звертаються на його “переломах”, а цінності сприймають як своєрідний “магічний кристал”, завдяки якому можна зрозуміти глибинні процеси, що відбуваються у тій чи іншій соціальній системі, виявити їх суть. У контексті цього чи не найважливіша практична складова аксіології – прогностика. Саме за допомогою призми “ціннісного кристалу”, аналізуючи ціннісні системи народів, культур, можна знайти відповіді на одвічні питання: куди і чи тією дорогою йдемо, що чекає на нас – злети чи падіння, розквіт чи стагнація...

Петінова О.Б. ПРОБЛЕМА ЦІННОСТІ В ФІЛОСОФІЇ
Система цінностей і відношень до них визначає суспільний розвиток на основі активізації фактору людини. Виступаючи в якості інструмента соціального регулювання, вони являються тією проміжною ланкою, яка пов’язує поведінку людини з її важливими соціальними інструментами, ідеалами, інтересами і вимогами. Цінності виконують складні і різнобічні регулятивні функції по відношенню до суспільства і особистості. Ця проблема виступає найважливішою частиною програми регулювання і управління в суспільстві на етапі його оновлення. Проблема цінностей – це одвічна проблема, котра існує відтоді, відколи з'явилась людина, і сьогодні до неї звертаються багато дослідників (так, можнаназвати такі імена як Є.М. Причепій, Т.В. Бутківська, С.Ш. Аваліані, Є.Р. Борінштейн, А.А. Кавалеров та ряд інших, кожен з дослідників звертається до різних аспектів цієї проблематики). Однак, аналіз літератури показав, що не досить повно розкрито історію розвитку уявлень про цінності від початку їх виникнення і на сьогоднішній момент, зустрічається лише аналіз якогось певного періоду чи епохи, зокрема, майже не приділяється увага аксіологічним поглядам українських філософів. Саме тому в даній статті ми б хотіли звернутися до розгляду і аналізу основних досліджень і поглядів на розуміння цінностей у різні періоди і в різних філософських концепціях, зокрема, сучасних, а також приділити увагу поглядам деяких українських філософів, представивши таким чином своєрідний екскурс в історію розвитку аксіології. Аксіологія (теорія цінностей) – філософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності та структурі ціннісного світу, зв’язки цінностей між собою, з соціальними і культурними факторами, структурою особистості. В філософії вчення про цінності зайняло самостійне місце і виділилось в окремий філософський розділ у другій половині XIX століття, а в науковий обіг зарубіжної філософії було введено на початку ХХ сторіччя французьким філософом П. Лапі та німецьким філософом Н. Гартманом, однак коріння своє аксіологічна проблематика “пускає” ще у сиву давнину, витоки теорії цінностей сягають філософських концепцій досократівського періоду. Так, ще один з представників філософської думки Стародавнього Китаю Мо-Цзи визначав найвищою цінністю справедливість, адже саме вона приносить людям користь. Проблема цінностей, в широкому значенні, завжди виникає в епохи обезцінювання культурної традиції та дискредитацій ідеологічних засад суспільства. Так, криза Афінської демократії заставила Сократа вперше поставити запитання: “Що є благо?”, – це і є основне питання загальної теорії цінностей. В Античній і середньовічній філософії ціннісні (етико-естетичні й релігійні) характеристики були включені в саме поняття реальності істинного буття. Традиція ідеалістичного раціоналізму йде від Платона до Гегеля й відрізняється невіддільністю онтології й аксіології, буття і цінностей. Аксіологія як самостійна область філософського дослідження виникає тоді, коли поняття “буття” розщеплюється на два елементи: реальність і цінність як об’єкт бажань і прагнень людини. Аксіологічний аспект пізнання навколишнього світу властивий філософським поглядам Платона, який вважав, що світ речей і світ ідей не тотожні: так як ідеї є ідеалами, то в порівнянні з речами вони є більш “цінними”. Платон зробив і одну з перших класифікацій цінності(блага) як категорії, розподіливши її на “добре”, “прекрасне”, “істинне”. Арістотель здійснив свою класифікацію, оперуючи такими поняттями, як “поцінюване” та “цінне”. Він вважав, що блага бувають різними, - “цінимі” (доброчесність, душа, розум),“хвалимі” (доброчесності, дії яких викликають похвалу), “можливі” (сила, краса, багатство, влада). Отже, вже з тих часів почало вживатися поняття “цінність”, а аксіологічні положення античної філософії стали фундаментом для подальшого розвитку ціннісного підходу людини до оточуючого світу. Пошуки відповідей на запитання, що ж таке “добро”, “істина”, “краса”, “благо” особливо стали актуальними в період епохи Відродження та Нового часу. Так, англійський філософ, представник емпірицистського напрямку у філософії, який розвивав ідеї софістів, Д. Юм, вважав, що цінності і норми – це відображення почуттів, які не можуть бути ні хибними, ні істинними, а тому цінності не можуть бути такими. Норми і цінності базуються на почуттях, які у кожного свої, а тому і цінності носять суб’єктивний характер. Аксіологічні погляди висловлювали і представники консервативного напрямку в філософії. Так, поняття “ціннісний консерватизм” пов’язаний з ім’ям Едмунда Берка. Він та його прибічники вважали, що лише їхні погляди адекватно визначають сутність цінності: абсолютна цінність – це “розумне”, “нормативне” життя. Заслугою “ціннісного консерватизму” вважають обґрунтування цінності культури. У філософії Просвітництва проблеми цінностей привертали увагу представників утилітаристського напрямку, які намагались обґрунтувати здатність індивіду здійснювати раціональний вибір засобів досягнення позитивних результатів своєї діяльності. К.А. Гельвецій, І. Бентам, Д.С. Миль та інші намагалися визначити об’єктивні принципи для обґрунтування правильності чи хибності дій, які спрямовані на вибір засобів при досягненні певної мети; однак, на думку філософів, при цьому слід попередити можливі варіанти “болю і страждань” для того, щоб досягти “задоволення”, а значить, прийти до “ціннісного консенсусу” неможливо, і причина в тому, що цінності не піддаються виміру. Зміна суспільно-економічних відносин, пошуки можливостей раціональної організації буття, підвищення інтересу до практики посилили увагу мислителів кінця ХVIII та ХІХ ст. до аксіологічної проблематики. Цей період характеризується багатоманітністю течій та поглядів. Яскравим представником німецької класичної філософії є І. Кант, заслугою якого перед аксіологією як наукою є намагання філософа зрозуміти ціннісну свідомість людини як явище, що має особливий статус. Він вважав, що ціннісно (морально) орієнтовані спонукання присутні у всіх моментах процесу пізнання, свідомість при цьому завжди спрямовується на критерії добра, досконалості та цінності. Іншої думки був видатний філософ Гегель, який розглядав сутність цінності через її зв’язок з потребами: кожна річ, за допомогою якої людина задовольняє потреби, має свою цінність, і якщо ми звертаємо увагу на значимість і цінність якоїсь речі, то сама ця річ виступає лише знаком, і має значення не сама по собі, а як те, чого вона варта, тобто, яку цінність становить у конкретній ситуації. У гегелівській концепції цінності розвивається ідея “абсолютної цінності культури”, що являє собою іманентний момент абсолютного і характеризується нескінченною цінністю. Своєрідну позицію в аксіологічних поглядах займав Ф. Ніцше, головне місце у вченні якого відводить ся проблемі “переоцінки цінностей”. Філософ виступає проти цінностей християнської моралі, яка, на його думку, заперечує природі самого життя, адже останнє – це воля до влади, і ця воля і виступає найвищою цінністю. Розробляючи ідею “надлюдини”, Ніцше вважав, що така людина зруйнує стару систему цінностей, створивши нову, і головним принципом життя стане положення “не щади свого ближнього і підштовхни падаючого”. На наш погляд, навряд чи слід прагнути до виховання такого ідеалу людини, адже сьогодні і так з усіх боків людей оточує зло, ненависть, насильство, грубість та смерть, і все тяжче стає боротьба з “ними”, а це може привести до винищення життя на Землі. І невипадково, що концепцію Ніцше критикували представники різних філософських напрямків. Свої погляди щодо “ціннісної свободи” , зокрема ціннісної свободи наукового пізнання, висловлював М. Вебер. Він вважав, що ми в науці шукаємо істину, і що знання, визнані нормативними точками зору, базуються на цінностях, ціннісні поняття є “квазітрансцендентальними” передумовами наук прокультуру та суспільство. Поняття “цінність” вчений порівнював з поняттям “парадигма”, вважаючи, що наукові дослідження конституюються за допомогою ціннісних понять, при цьому сама наука повинна виступати незалежною цінністю. М.Вебер у своїй “розуміючій соціології” сприйняв у неокантіанців уявлення про цінності як про норму, способом буття якої виступає значимість для суб’єкта, і застосував його до інтерпретації соціальної дії і соціального знання. В подальшому, у Знанецького, і особливо в школі структурно-функціонального аналізу (Парсонс та інші) розуміння цінності набуло узагальнено методологічного змісту як засіб виявлення соціальних зв’язків та функціонування соціальних інститутів: соціальна система будь-якого масштабу передбачає існування загальних цінностей, які розділяють всі; при цьому невраховуються суспільні протиріччя і перебільшується роль ціннісних механізмів в регуляції діяльності особистості. В подальшому аксіологічна проблематика закріпилась завдяки теологічному ідеалізму Т.Р. Лотце і неокантіанству Фрейбургської (баденської) школи. Лотце і неокантіанці надовго пов’язали цінності з ідеалістичним світоглядом. Аналізуючи неокантіанську концепцію цінностей, можна виділити ряд її основних положень: цінностями виступає особливий клас об’єктів, які реально не існують (а тому і мають зміст), однак всі їх визнають як абсолютні принципи. Цінності знаходяться у світі, котрий вище реального буття, вони складають предмет філософії, і завдяки цьому філософія стає світоглядом. Так, неокантіанське розуміння цінностей найбільш повно і яскраво відображене в доробку видатних представників Фрейбургської школи – В. Віндельбанда (1848–1915 рр.) та Г. Ріккерта (1863–1936рр.). Виходячи з теорії Канта, вони пов’язували предмет філософії та зміст поняття “цінність”, що аргументувалось наступним чином: предмет філософії не може бути тотожним предметам природничих наук, її завдання – бути вище реальності, яку можна сприйняти емпірично; вивчити норми, принципи, ідеали і виразити їх в системі цінностей, без якої немислиме людське існування. Віндельбанд обґрунтовує положення “трансцендентного існування загальних цінностей”, які мають абсолютне значення. Такими цінностями, не дивлячись на їх емпіричну й психологічну обумовленість, він вважав три форми оцінок: логічні, естетичні та етичні, пояснюючи це тим, що саме логіка, етика і естетика являються трьома власне філософськими дисциплінами. Поняття “цінність” Віндельбанд часто замінює категоріями “норма”, “абсолютна оцінка”, “всезагальний закон”, наділяючи їх єдиним змістом: існувати поза буттям, як вічна вимога чи загальна значимість, що знаходиться надособистістю та природньо-необхідними процесами. Неокантіанську концепцію продовжив Г. Ріккерт, цінності стали центральним поняттям його теорії. Цінність він розглядав як дещо трансцендентне по відношенню до буття, те, що не може бути зрозумілим в межах реальності. Він вважав, що цінності не відносяться ні до області об’єктів, ні до області суб’єктів, – а утворюють самостійне царство, що знаходиться “по ту сторону об’єктів та суб’єктів”. В історії філософії можна прослідкувати два підходи до проблематики цінностей: натуралістичний та антинатуралістичний. З позицій першого, цінністю являється все те, що сприяє ефективному функціонуванню “природи людини”, – біопсихічним здібностям індивіда, задовольненню його інтересів, розвитку задатків. За антинатуралізмом, - цінності являють собою ідеальні сутності, сфера котрих знаходиться поза досвідом і не залежить від інтересів людини. Антинатуралістична тенденція набула поширення на початку ХХ століття під впливом критики натуралізму англійським філософом Д.Е. Муром, котрий вважав, що факти і цінності мають різний онтологічний статус, і цінності взагалі несумісні з наукою, котра повинна обмежуватись описом явищ. Натуралістична теорія цінностей розвинута в роботах американських філософів Р.Б. Перрі, С. Пеппера, Г. Беккера, Т. Парсонса, Р. Лінтона, К. Клакхона. Так, наприклад, Р.Б. Перрі (1876–1952рр.) виникнення аксіології як науки про цінності пов’язував з крахом старої аристократичної школи цінностей, яка ґрунтувалася на звичках та авторитеті. Аксіологію він розглядає як область знань, в якій поєднується релігія, етика і політика, естетика та економіка, юриспруденція і філософія. Свій підхід до цінностей Перрі визначив як “біоцентричний” чи “психоцентричний”; єдиним джерелом цінності бачив інтерес, адже речі для кожного цінні тому, що ми їх бажаємо. В залежності від характеру інтересу Перрі розподіляє цінності на істинні та хибні, розвинуті й нерозвинуті, складні й прості, позитивні і негативні, скриті й активні. Якщо інтерес зводиться до особистісного переживання, то йому відповідає екзистенціальна цінність, якщо до ідеальної мети – то цінність також вважається ідеальною. Ще він цінності розподіляв на повторні(статеві потреби, потреби в їжі, тощо) і прогресивні, котрі змінюються і розвиваються по степені їх задовольнянні (наприклад, слава); цінності розрізняються між собою і за інтенсивністю, силою, тривалістю, числу. Основними принципами градації цінностей виділяв правильність (correctness), інтенсивність (intensity), включаємість (inclusiveness). Мейнонг А. спробував вивести “загальну теоріюцінностей” і прагнув довести, що поряд з “особистими” існують “не особисті” цінності, якімають загальний характер: цінність Краси, Добра та Істини. В період зближення неопозитивізму з прагматизмом (перед ІІ Світовою війною) Дьюі виступив в “Энциклопедии унифицированной науки”, яку видавали Р. Карнап та О. Нейрат, з роботою по теорії цінностей, в якій відмічав, що цінність народжується в ситуації, і не може існувати яквластивість предметів і явищ незалежно від тієї діяльності людей, в яку включені ці предмети; сфера цінностей не повинна виключатися з області наукового розгляду, і піддається вивченню емпіричним методом. Основоположником феноменологічного напряму в аксіології вважають Макса Шелера, який тісно пов’язує людину, її положення в космосі з проблемою цінностей, котрій і присвячується його праця “Формалізм в этике и материальная этикаценностей”. Шелер розрізняє цінності та їх носіїв. Під цінностями він розуміє об’єктивні якісні феномени, котрі не залежать від свідомості суб’єкта і від предметів, в котрих проявляються. Цінності мають своїх носіїв, і саме в них і стають реальними, носіями являються особистості, речі і т.п. однак буття цінностей не залежить від буття їх носіїв, вони не є їх властивостями. Центральним ядром “царства цінностей” вважав особистість. Феноменологічний напрям в аксіології продовжив Н. Гартман, який систематизував і розвив погляди Макса Шелера; завданням розвитку аксіології ХХ сторіччя філософ бачив створення синтезу вчення Аристотеля і вчення Шелера. В монографіях “Етика” і “Естетика”, а також в працях, присвячених викладенню загальних філософських поглядів, Гартман розвиває об’єктивне ідеалістичне вчення про природу цінностей: “По своему способу бытия ценности являются платоновскими идеями… На языке современных понятий: ценности – этосущности”. Гартман вважав, що на питання, звідки беруться цінності, дати відповідь неможливо: цінності – це такий же ні з чого невиводимий факт, як і походження Всесвіту. Екзистенціалізм, як напрям в філософії, приніс з собою проблему “переоцінки цінностей”, виступивши з претензією “духовної революції”. Так, К’єркегор виходить з того, що істина, яка не стала переконанням, - лише пустий звук. Ототожнюючи віру з істиною і зробивши її найвищою цінністю, філософ будує у відповідності з цим положенням систему цінностей: нижча ступінь існування людини характеризується, переважно, естетичними цінностями, котрі розглядаються в широкому значенні як все, що приносить людині насолоду безвідносно до того, яка вона – фізична чи духовна; перехідним етапом від естетичного способу життя доетичного є Іронія, в якій заключається усвідомлення ілюзорності насолоди як принципу життя, в духовній насолоді – передчуття цінностей більш високого порядку. К’єркегор об’єднує етичні цінності, возвеличуючи релігійний спосіб життя, якщо етичне– це боротьба (а будь-яка внутрішня боротьба передбачає сумніви) і перемога, то вища цінність – релігійний спосіб життя в покорі, який передбачає відказ від етичних цінностей і звернення до зверх людських цінностей. Хайдеггер, Сартр, М. Мерло-Понті, А. Камюсходяться між собою у визнанні суб’єктивності цінностей. Сартр відмічав: “Моя свобода – единственное основание ценностей, и ничто, абсолютно ничто не может оправдать меня в принятии той или другой определенной ценности, той или другой определенной шкалы ценностей, как бытие, посредством котрого существуют ценности… Моя свобода вызывает у меня тревогу и менно потому, что она лежит в основе ценностей, а сама лишена основания… ”. А.Камю про-голошував кінцевою метою своєї філософії гуманізм: “Я знаю, что кое-что все-таки имеет смысл, и это – человек, потому что он – единственное существо, которое требует смысла…”. Християнські екзистенціалісти Марсель і Ясперс в розумінні природи цінностей коливаються між двома крайнощами: визнанням трансцендентності цінностей в лоні Божому (у дусі філософії Ф.Аквінського) і “гуманістичною” тенденцією, за якою єдиним творцем цінностей є людина. Таким чином філософи намагаються узгодити свободу людини із всемогутністю Бога. Для культурно-історичного релятивізму, у джерел якого стояв Дільтей, характерна ідея аксіологічного плюралізму, тобто багатоманітності рівноправних ціннісних систем, що розпізнаються за допомогою історичного методу. По суті, це означало критику самої програми загальної теорії цінностей як абстрагування від культурно-історичного контексту і увічнення однієї системи цінностей. При цьому для багатьох наступників Дільтея був характерним інтуїтивний підхід до тлумачення ціннісного змісту культури (Шпенглер, Тойнбі, Сорокін та інші). Проблема цінності займала значне місце і в системі право соціалістичної ідеології. Аксіологія представляла собою частину філософії “етичногосоціалізму”. Людина як мета і вища цінність історії, свобода, справедливість, гідність особистості були в центрі уваги. Найяскравішими представниками цього напрямку були австрійський теоретик соціал-демократії О. Поллак, германець В. Ейхлер, В.фон Кнорінген. В Росії кінець ХІХ – початок ХХ століттяхарактеризується гострою боротьбою навколо проблеми цінностей і оцінки, цими питаннями, зокрема, займались К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін. Історичний матеріалізм розглядав цінності у їх соціально-економічній та класовій обумовленості. Аналіз цінностей широко використовувався марксистами при вивченні історії культури, науки, суспільної свідомості та особистості. Деякі автори вважали, що положення марксизму-ленінізму( як офіційна ідеологія того часу) заперечують духовні цінності(наприклад, Д. Клайн висловив таку думку в статті “Этическая теория в раннем русском марксизме”), інші вважали, що ці цінності не заперечуються, однакзображуються як дещо особливе, відчужене людині, як локальні явища, пов’язані із “східним характером” мислення. Протиставлення “східної ” та “західної” систем цінностей стало основою для політичних поглядів. Ш.Клаф в роботі “Основные ценностизападной цивилизации”, цінності розподіляв на економічні й матеріальні, соціальні, політичні, епістеміологічні та етичні. Свободу й повагу до особистості розглядав як специфічно західні цінності, а щодо Росії, вважав Клаф, комунізмом заперечуються всі цінності особистості, які розчиняються в соціально-економічній системі. Втіленням “західної” системи цінностей бачив устав НАТО. Поширення набула анти історична концепція Бохенського, вихідним положенням якої виступала “русская душа”, яку філософ наділяв певними особливими якостями, основна з яких – релігійно-моральні цінності, що існують автономно і не змінюються на протязі історії, цінності замкнені в душі і не можуть реалізуватися в Росії, адже там володарює держава, яка стоїть над церквою, класами, суспільством, безвідносно до історичних періодів. Аксіологія виступала однією з найбільш гострих проблем ідеологічної боротьби, пов'язаної з соціально-політичним розвитком; російський ідеалізм характеризувався складністю і містив багато протиріч, однак увага до проблеми цінностей була загальною тенденцією, характерною для багатьох її представників – С. Булгакова, С. Франка, Струве, Д. Малєєва, А. Луначарського, В. Воровського. В радянській філософії аксіологію критикували як буржуазну науку, ідеалістичну за своїм змістом(Каган М.М., Майзель І.А., Дробницький О.Г., Соловйов Е.Ю, Бакурадзе О.М. та інші). На основі аналізу концепцій того часу можна визначити декілька напрямів дослідження проблематики цінностей, представники яких зверталися до аналізу специфіки ціннісної свідомості, виявляли діалектичні взаємозв’язки когнітивного та ціннісного в пізнавальному процесі, зверталися до розгляду сутності, природи та специфічних особливостей естетичних, соціальних, моральних та інших цінностей, з’ясовували їх взаємовплив та взаємодію. Вчені зверталися до цінності як до соціально-філософської категорії, до особливостей її прояву та функціонування, підходячи до цього питання з різних позицій та висловлюючи різні думки, часто протилежні, що і приводило до гострих дискусій та суперечок. Так, особливо привернула до себе увагу аксіологічна проблема в 60-70 роки. Під цінностями почали розуміти не лише усталені норми, моральні та естетичні ідеали, а і будь-які феномени свідомості, що мають значимість для особистості та суспільства взагалі. Набуває поширення потребнісний підхід (В.АБлюмкін., С.Ш. Аваліані). П.В. Копнін, О.А. Ручка, Л.М. Косарєва розглядали взаємозв’язок між пізнавальним і ціннісним компонентами свідомості. Цінність в аксіологічному аспекті проблем етики досліджувалася В.О. Василенком, Б.Г. Юдіним, М.Х. Тітмою, в області естетики – В. Кудіним, М.Г. Гордієнком, Л.Н. Столовичем, В.П. Тугариновим та іншими. Проблема цінностей залишається актуальною і зараз. До аксіологічної проблематики, наприклад, звертаються О.В. Панін, А.І. Кавалеров, А.А. Кавалеров, П.В Алексєєв, В.П Андрущенко та інші. І, звичайно, при розгляді історичного аспекту аксіологічної проблематики для більш адекватногоаналізу слід звернутися до розвитку філософськії думки в Україні, адже в ній до проблеми цінностей зверталися неодноразово. Так, погляди щодо вищої цінності людини (після Бога) містяться ще в філософських джерелах періоду Київської Русі, коли найвищою цінністю людини вважалися її моральніякості, і навіть вчинки оцінювалися не за результатами, а за тими моральними мотивами, що спонукали до дій. У працях І. Вишенського, Кононовича-Горбацького, М. Лопатинського, М. Козачинського, Ф. Прокоповича, С. Яворського, М. Коцюбинського, М. Драгоманова та багатьох інших дана проблема займала один з провідних мотивів. До людини як цінності і на сучасному етапі звертаються багато дослідників, так, наприклад, А.А. Кавалеров. У творчому доробку І. Котляревського (1769-1838 рр.) найважливішим аксіологічним принципом постає правда, яка поєднується з народністю, щонайбільш яскраво виражено в поемі “Енеїда”. Своєрідною ціннісною категорією виступає і сміх, як сфера існування людської свободи. Провідною рисою аксіологічного світобачення І.Котляревського, на наш погляд, можна також визначити утвердження позастанової цінності людської особистості, адже для філософа людська гідність – найвища морально-естетична цінність. Цю ідею у своїх поглядах, перенесених у творчу спадщину, подовжив Є. Гребінка (1812–1848 рр.). В аксіологічних переконаннях П. Гулака-Артемовського(1790–1865 рр.) значне місце відводиться так званій “добрості”, яка осмислюється з гуманістично-просвітительським уявленням про добро та зло і “природну” рівність людини. П.Куліш однією із цінностей визначав душу людини, адже, на його думку, саме “в цьому глибокому колодязі” прихована сутність самої людини, її поетичний дар, і це те місце, де відбувається спілкування з Богом. Глибока філософська ідея цінності людини і природи та їх органічної єдності проходить у творах видатної української письменниці Л. Українки (1871–1913 рр.). Говорячи про діалектичну єдність людини і природи, поетеса наголошує на тому, що ці взаємини складні й суперечливі, несуть з собою не лише позитивне, але й негативне; природа розкриває людині свою красу, віддає багатства, а за це часто отримує зраду, однак все одно людина залишається її часткою. Ідея вічності, постійного оновлення природи а, значить, і людини, лунає в фіналі “Лісової пісні”: “…Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, – вкупі з водою там зростить вербицю, – стане початком тоді мій кінець…”. Як одну з найважливіших цінностей розглядав природу і Я.П. Козельський (1728–1794рр.), вважаючи її за матір всіх речей. Серед київських інтелектуалів, які об’єднались в Кирило-Мифодіївському товаристві, особливе місце відводилось Т.Г. Шевченку (1814-1861 рр.). В поетичному доробку Кобзаря виявляється принципова маргінальність соціального становища поета, який вже й не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до того, що було, однак не заперечує і не забуває його. Для Шевченка Україна – це екзистенційний стан буття, і найвища цінність, – його особиста доля і доля народу, які стають віддзеркаленням один одного. Ряд цінностей можна продовжити, - письменник звертається до життя і смерті, віри та надії, волі, любові і сумління тощо. На аксіологічному ґрунті виростають такі категорії як світ українського села і світ козаччини, при чому якщо козацтво уособлює минуле України, то світ села– позачасовий:“…Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні –Неначе писанка село, Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади; біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом…”. Аксіологічне спрямування поглядів видатного письменника, Каменяра, громадського діяча І.Я.Франка (1856–1916 рр.) можна визначити рядом найбільш значимих для філософа аксіологічних проблем: “герой, особистість, народ та нація”. Однією з найвищих цінностей визнає віру. Провідними ідеями, що відображають ціннісне світосприйняття І. Нечуя-Левицького виступає воля і правда. П. Грабовський же проніс через життя віру в загальнолюдські цінності, і, насамперед, в красу. Однак, цікавим, на наш погляд, є мотив, котрий так відкрито не простежувався ні в одного з представників української філософської думки, – П. Грабовський вважав, що єдиним гідним особистості смислом її життя, а значить і цінністю, яка займає в ціннісній ієрархії одне з найвагоміших місць, є жертва. Звертаються до ціннісної проблематики і представники української діаспори ХІХ – ХХ століття. Так, наприклад, В. Зеньковський вбачав вищою цінністю Абсолют, який є причиною всього такою мірою, як і свобода вибору людини, що виходить з нього. Г. Флоровський найвищою цінністю розглядав свято батьківські традиції Київської Русі. Л. Шестов, один з фундаторів філософської течії екзистенціалізму, звертався до цінності істини як універсального атрибуту знання, і вважав, що це і є та брехня, яка загорожує шлях до істини живого субстанційного одкровення – вільного, особистого, єдино сутнього мислення. Він не сприймав цінності моралі через її всезагальність, тому що, на його думку, моральні люди мстиві і свою моральність вони використовують як витончене знаряддя помсти. О. Кульчицький розглядав життя людини як постійне оцінювання, невідділиме від пізнання вартостей (цінностей), і вважав, що філософія має їх дослідити, сферою такого знання виділяв аксіологію, і предмет її вивчення – вартості, як те, що надається людині для задоволення її потреб. Ми не ставили перед собою мету проаналізувати ціннісні уявлення всіх представників української філософської думки, але, навіть ті погляди, які розглянули вище, свідчать про її оригінальність та своєрідність. Звичайно, українська філософія тісно пов’язана із світовою філософією, однак має і свої специфічні особливості, що зумовлено, насамперед, історичними факторами; і, можливо, не всі філософи прямо зверталися до аксіологічної проблематики, однак, на наш погляд, безпосередньо чи опосередковано проблема цінності проходить лейтмотивом у творчій спадщині кожного, а особливо – це такі цінності як свобода, віра, правда, любов та надія. З нашої точки зору, цінність в найбільш загальному плані можна визначити як щось значиме взагалі, чи в позитивному, чи в негативному аспекті. Цінності носять суб’єктивно-об’єктивний характер, однак виступають як єдність об’єктивного і суб’єктивного, духовного і матеріального, індивідуально-особистісного та загальнолюдського, соціального і природнього. Проблема цінностей є однією з найбільш фундаментальних у соціальній філософії, а особливо сьогодні, у період складних трансформаційних процесів, економічних, політичних, культурних та інших змін, однак, незважаючи на плюралізм думок щодо цього питання, на наш погляд, вона залишається відкритою і ще довго буде в центрі філософських пошуків дослідників, що представляє перспективи подальших розвідок у даному напрямку.